Ринкова економiка

3.3.3. Можливі шляхи і конкретні способи приватизації державної власності в Україні

3.3.3. Можливі шляхи і конкретні способи приватизації державної власності в Україні

Шляхи роздержавлення власності

Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливе без зміни відносин власності. Тобто - без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Проте, слід пам’ятати, що при розподілі державної власності будуть неминучими соціальні перекоси і конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлення і приватизацію власності? В цілому, у суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення і приватизації власності. Перший передбачає звичайну передачу державних підприємств у власність трудових колективів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам. Див.схему 68.

Схема 68. Шляхи роздержавлення власності

Кожний з цих підходів має свої плюси і мінуси. Так, з передачею підприємств у власність трудових колективів процес роздержавлення і приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друїе, не гарантує в майбутньому ефективне функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Справа в тому, що об’єкти, які підлягають роздержавленню і приватизації, нерівноцінні. Є підприємства з фондоозброєністю 20-30 млрд.крб. на працюючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 Трлн.крб. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу стають у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об’єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що отримають люди, зайняті у невиробничій сфері (вчителі, лікарі, військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підлягають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?

Існує думка, що перетворення підприємства із державного в колективне породжує відразу інтерес всього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належить обладнання, верстати, будови і т.п.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те що і було, тільки на іншому рівні, і в таких умовах з’являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а в розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно - за принципом: “краще синиця в руках, ніж журавель у небі”.

Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б знімає ці недоліки. Але і тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення і приватизація власності забезпечує підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження у людини стимулів до праці, появи в економіці суб’єктів, орієнтованих на правила "ринкової гри”. А це, в свою чергу, повинно забезпечити і більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало. Тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не підвищить в народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. В країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення і приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які відразу так і спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з приватизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992р., але й до цього часу ефективного механізму їх використання не вироблено.

У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом “Про приватизацію майна державних підприємств”, пропонується механізм “поділу” через приватизаційні майнові сертифікати, які повинні визначити частку кожного громадянина України у державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але і це може стати черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок викидається величезна кількість потенційних купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхне інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифікату (1050000 крб.) при високій інфляції лише номінально збільшить кількість власників. Реально населення ще більше зубожіє, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання і охорони здоров’я, пільгових санаторних путівок, тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.

Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадянам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається із грошового обороту. Та і відношення до придбаного на “свої кровні” майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси у такому підході? Так. вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснювати швидко, а по-друге, гостро виникає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми - в тому, що бажаючих купити об’єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не в усіх. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, “командні висоти” будуть залишатися в руках держави, що природньо, не зовсім бажано. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовісно і швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.

Способи приватизації

Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення і приватизації може вирішуватися. Складності, звичайно, є, але є і шляхи їх подолання. Зокрема, у Законі “Про приватизацію майна державних підприємств” взятий за основу третій підхід, доповнений елементами першого і другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об’єктів: викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають і інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Викуп об’єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об’єкту стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об’єкту (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду- спосіб, за яким власником об’єкту стає орендар відповідно з договором оренди.

Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким власником об’єкту стає покупець, котрий запропонував у сході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об’єкту, а за рівних умов - найвищу ціну.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають тї покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.

Прийняття Закону “Про роздержавлення і приватизацію” не означає, що цей процес повинен проходити прискореним темпом і що повністю ліквідується державна власність, державні підприємства, У ситуаціях, коли ведучі галузі, особливо внаслідок неплатежів та розриву економічних зв’язків, доведені до катастрофи, велике число підприємств не можуть нормально працювати без держбюджетної допомоги. У деяких галузях - висока ступінь зносу основних фондів, тому швидка приватизація може призвести до повного розвалу всієї господарської системи. Не можна не враховувати також досить вузьку соціальну базу приватизації в Україні, яка протягом десятиріч формувалася під впливом соціально-психологічних установок і стереотипів, що відкидали ідеологію приватної власності.

Висновки.

Процес роздержавлення і приватизації необхідно проводити, дотримуючись певних принципів, а саме:

1. Державна власність під час приватизації повністю не ліквідовується.

2. На першому етапі (у перехідний період) вона залишається переважаючою.

3. З часом, в міру визрівання передумов, довести державну власність до оптимальних розмірів у вартості основних виробничих фондів.

4. Державна власність повинна залишитися там і в таких обсягах, де її функціонування є більш ефективне (конкурентне), порівняно з використанням інших форм власності.

5. Приватизація не повинна перетворитися у чергову не-обмірковану і організаційно непідготовлену кампанію.